Чарівник поетичного слова

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухів на Київщині. Сім’я, в якій ріс майбутній поет, була великою -  одинадцятеро дітей, батько з матір’ю, старенька бабуся. Щоб прогодувати сім’ю, батько займався чоботарським ремеслом, а в засушливі роки йшов на заробітки в Таврію, в бориславські та каховські степи.

   Про творчість Андрія Малишка можна говорити багато, його поезію можна співати, можна читати, можна просто слухати. Але в кожному його творі присутня велика любов і пристрасть до землі.

           Земля моя, душі ясна відрада,

            Багрець лісів, ніколи не в’ялись!

            І пісенька дівоча, ніби звада,

            В моїм дитинстві вивчена колись.

   Пісня українська, немов сонце, немов вода, немов любов матері. Вона пестила майбутнього поета з того часу, коли він і говорить ще зовсім не вмів. Ще маленьким хлопчиком прислухався до пісень, які батько виспівував для того, щоб робота йшла краще.

   Малий Малишко виховувався на народній пісні. Усі грані людської душі, людських почуттів відображені в народній пісні. Ось чому вона невмируща. Пісня буде завжди невичерпним джерелом, з якого питимуть живу воду всі покоління нашого народу.

   Небагато хто з наших поетів з такою, як у Малишка, силою пристрасті відтворив почуття людини воєнного лихоліття. Поет добре знав настрій солдата, тяжке життя, адже й сам він поруч з бійцями пройшов тисячеверствові фронтові дороги та бездоріжжя, був закурений порохом і димами цих походів.

             Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти,

             Україно моя, мені в світі нічого не треба,

             Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Доля зв’язала Малишка з нашим краєм. Як тільки він дізнався про призначення до Овруча, зараз же переглянув усі можливі джерела про минуле й тодішнє сучасне цього міста,яке вельми зацікавило молодого вчителя. До нашого стародавнього Овруча у другій половині серпня 1932 року прибув Андрій Малишко на вчительську роботу в семирічку, яка іменувалась тоді «Овруцька українська народна школа колгоспної молоді

ім. Івана Франка». Згодом стала десятирічкою. Це був тоді двоповерховий будинок з кількома паралельними класами.

У школі Малишко відчув себе у своїй рідній стихії, наче саме для неї народився. Все йому вдавалося без труднощів: гарні уроки мови і літератури, блискучі лекції в міському клубі, на підприємствах, успіхи в газеті «Шлях колективізації» ,а скільки гуртків організував у школі, концертів! То було палахкотіння душі молодого вчителя!

   Мешкав Малишко разом з дружиною Ольгою Михальською спочатку в маленькій кімнаті шкільного будинку, потім – у коваля Есмана (нині-по вулиці Леніна). Незабаром молоде подружжя перебралося в хату Ганни Шумило на околиці міста.

   Овручани стараються загоїти Малишкову образу і вшанувати пам’ять про нього. Його іменем названо вулицю, одну з кращих в області районну бібліотеку для дорослих і Гімназію.

   Коли Малишка на початку 1934 року було  призначено директором школи,  на нього посипалися наклепи заздрісників. Це були страшні часи розгулу сталінщини! Дві комісії будуть в Овручі, й обидві скасують  несправедливі обвинувачення, поновлять на роботі, але з другою з них поет більше до Овруча не повернеться. Цей життєвий іспит він витримав з честю, добившись правди, як навчали мати і батько

            Чому ж здається,що й тепер

             Розстріляним ходжу по Україні,

             І кулю ту прокляту вік ношу,

             І вийняти з серця вже не можу

   Андрій Малишко «Розстріляний» морально, він ішов до правди. Сьогодні був би з нею, якби дожив. Але після Овруча не охолонув душею. Все було в житті поета: і друзі фронтових доріг, і друзі-колеги, і безмежне світле кохання. Великий майстер художнього слова володів Божим даром. Своїм щирим словом стукав до наших сердець, будив наші душі.

   Якби Андрій Малишко написав лише «Рідна мати моя, ти ночей не доспала...» - він би однаково лишився в пам’яті українського народу. «Пісня про рушник» музика Платона Майбороди і сьогодні хвилює наші серця, серця наших матерів. ЇЇ виконують і виконували найвідоміші співаки, а головне її співають прості люди в містах і селах, в години задуми й смутку, в часи щасливих родинних застіль. Пісня стала народною, а з нею став народним співцем  її автор.

   Серед письменників ніхто не знав стільки пісень, як Малишко, і ніхто не вмів їх так гарно співати, як він. Пісня супроводжувала Малишка все життя, а для його невгамовного серця вона була живою, цілющою криницею.

   Однією із краплин цієї криниці  стала пісня «Вчителька», якою поет низько вклонився всьому вчительству за його нелегку працю.

   В центрі його творчості стає не кохана жінка, як це властиво усім європейським поезіям, а мати, яка стала потужним джерелом, що живодайним струмком вливалося в душу хлопця і піднімало його до висот поетичної творчості.

   Водночас образ Матері у Малишка - це символ Матері-Батьківщини.

   Друга  дружина поета Любов Забашта згадувала, що Андрій Самійлович найбільше в житті любив поливати сад, любив прості квіти: чорнобривці, айстри, майори, любив соняшники і пшеницю під вікнами скромної оселі в Кончі-Озерній і ненавидів смерть, яку несла війна.

   Смерть до самого поета прийшла надто рано. Тривалі, задушливі «роки застою» починалися вже без Малишка.

                        Я просто мало жив, Я тільки віть

                        Людських шукань, врожаїв та політь,

                        Я тільки іскра ватри молодої,

                        Суремний крик у сніжному завої,

                         Клітина вибуху нових століть.

                         Я просто мало жив, Повір мені!

Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі згоряють, як бійці в атаках, падають спалені на тяжких безнадійних вогнях своєї праці і творчості. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, поет згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень.

   Малишко завжди з нами, овручанами, з нами, українцями, своїм цілющим поетичним словом. «Магія Малишкового слова діє сьогодні з більшою силою, як за життя поета, бо в тому слові дедалі більше впізнаємо себе, свій народ, свій час…»

   Минають роки. Пролітають весни й осені. Та Малишко залишається для нас співцем життя молодості і любові.

   Чим далі відходить у минуле живий образ Андрія Самійловича Малишка, тим ясніше усвідомлюємо, що серед нас жив один із найбільших наших поетів, чиє ім’я стає поряд з іменами найславніших.

   




Годиною поезії уславили поета і в нашій бібліотеці. Пройшлися Поліськими стежками, якими ходив Малишко.