"Я люблю тебе земле Поліська"

Доброго дня шановні читачі нашого блогу. Сьогодні я хочу познайомити Вас з цікавою, талановитою поетесою, яка щедро роздає тепло душі та думок. Проста і уважна до кожного, вона світиться наскрізь добротою та любов’ю, наділена Божим даром – творити – писати прекрасні вірші. Це залюблена в свій рідний край, своє Полісся наша землячка Ольга Василівна Милашевська. Людська доля завжди була невід’ємною частинкою долі Батьківщини, місця, де кожен із нас народився. Ми живемо її радощами, її болями, дихаємо її повітрям, яке це щастя жити на рідній землі, віддати їй свою любов, свою працю і зрозуміти сенс життя. Саме так розуміє сенс життя і наша шановна Ольга Василівна.

  

Люблю я тебе, Україно,

Щаслива, що ти в мене є,

Частинка моєї країни –

Квітуче Полісся моє.

Квітують сади білим раєм,

Милуюсь і стежкою йду,

Про яблука райські співаю

У нашім поліськім саду.

Люблю я тебе, Україно,

Щаслива, що ти в мене є.

Не дай же зганьбити, мій сину,

Квітуче Полісся моє.

 

Народилася Ольга Василівна Милашевська (Чумак) 1953 році  в селі Колосівка, а дитинство її пройшло в селі Журба, куди згодом переїхала сім’я.

Тут вимовила свої перші слова: мама, тато, Бог, Україна, хліб, любов… Від рідної землі набралась сили, з народного напившись джерела, набралась мудрості і любові до рідного краю. Закінчила школу, одержала путівку в життя.

   В 1972 році закінчила Житомирське медичне училище за спеціальністю- фельдшер.

10 років працювала в Підрудянському фельдшерсько-акушерському пункті. З 1983 року працювала медсестрою в Овруцькій районній поліклініці. Проживає в селі Підруддя разом з чоловіком  виростили дочку та сина, має   чудових внучат.

               Достигають ягоди у лісі,

               А у лузі коситься трава,

               Я люблю тебе,моє Полісся,

               Казка краю рідного жива.

Нам постійно хочеться додому,

До свого рідненького села.

Там лишилась стежечка знайома,

Що в життя путівку нам дала.

              Тут любила з батьком я співати,

              Як цвіла черешня за вікном.

              Тут мене колись навчала мати

              Вибирати в полі стиглий льон.

І не раз доводилось зустріти

Сонця схід далеко за селом,

Як училась в полі жати жито

У дитинстві маминим серпом.

Кажуть, щоб зрозуміти митця, треба побувати в нього на батьківщині, зазирнути в його дитинство. Через усе життя  поетеса пронесла любов до рідної землі,мальовничого поліського краю, до своєї малої батьківщини: батьківської домівки. Ота неповторна животворна краса двох дорогих серцю сіл Журби і Колосівки, у якому народилася Ольга і де пройшла юність поетеси, перелита тепер у її віршах про своє рідне Полісся.

             Дороге мені моє Полісся

             Жайвором ранковим та снопом.

             Тут духмяна скошена травиця

             Пахне медом, хлібом, молоком.

Я тебе не зможу розлюбити,

Рідна земле, матінко моя,

Бо у нас найкраще в полі жито,

Найніжніша пісня солов’я.

   Чільне місце в творчості поетеси займає тема чорнобильського лиха…

Оповита смутком і журбою,

Скривджена Чорнобилем земля

Ти навіки, в пам’яті зі мною,

В праці, віршах, справах і піснях.

   У травні 1986 року відбувалася остання зустріч-прощання з рідним селом, коли Ольга Василівна у складі спеціальної медичної бригади брала участь в обстеженні і наданні медичної допомоги населенню свого рідного, найдорожчого, й наймилішого села Журба, яке проводжало стогоном  покинутих хат Ольгу у своїй чорнобильській печалі. Саме тоді, коли дозиметр зашкалював, а серце переповнювалося болем і щемом за втраченою частинкою Полісся, була написана поема «Прощальна зустріч», яка потрапила до районної газети «Зоря» лише через сім років.

«Прощальна зустріч»

               Два села дорогих,як два сонечка в небі,

               А над ними щороку летять журавлі.

               Та в одному селі- усміхаються люди,

               А над другим- чорніють дерева сумні.

Я в одному із них народилась,

А у другому виросла я.

Та вони мені рідні обоє.

Так,як рідна святая земля.

         В одному із них я часто буваю

         І люблю,як квітують сади.

         А про друге не раз ще згадаю:

         Не поверне нас доля туди.

Мчать невпинно вперед наші роки,

Тільки пам*ять їх кличе назад,

І не раз ще життєві дороги

Приведуть у рідний наш сад.

В сад, де мамина вишня розквітла,

Де видніється батьків поріг.

Ольга Василівна в житті стримана, чуйна, виважена і зосереджена, вміє стурбувати і заспокоїти чужі болі. Мабуть тому й обрала професію медичного працівника.

             Від серця промені несу в своїх долонях

             Їх без вагання хворим я віддам…

             Бо мій девіз - світити всім, хто просить,

             Навіть тоді, коли згораєш сам.

Я твердо знаю, що від мого вміння,

Майстерності, любові і тепла,

У пацієнтів, навіть безнадійних,

Віра в життя поволі ожива.

А ще  чимало її віршів присвячені медсестрам, лікарям, рідній поліклініці, що стала її життям.

   З неповторною ніжністю звертається Оля до матусі, яка назавжди залишається нашою гаванню, до домівки якої з’їжджаються невгамовні дітлахи й онуки, щоб насолодитися найріднішим запахом, що струменить від самого босоногого дитинства до зрілості, запахом свіжоспеченого хліба.

          Ви пробачте нас, мамо, за всі ваші зморшки

          І що чорна коса стала сивим чолом,

          Ну а Ви, мов журавка все чекаєте досі,

          Що махне журавель Вам із неба крилом.

Хай гостинно нам двері свої відчиняє

Наша батьківська хата,що стоїть край села.

Хай від неї всі біди Господь відганяє

І щоб мама в тій хаті довго-довго жила.

Джерелом для творчості Ольги Василівни є: дочка Тетяна, син Олександр, та внуки.

                Повзрослели дети-улетели

                И прустит за ними отчий дом.

               Если вас увидеть захотелось-

              Загляну в семейний наш альбом.

Я его с теплом пере листаю,

Нашу жизнь я вновь переживу.

Вместе с вами верю и мечтаю,

Веселюсь и вами я горжусь.(дорогим детям Танечке и Саше)

               Дитино моя,моя рідная донечко!

               Пелюсточок троянди і яблуні цвіт.

               Ти грієш нам душу,мов промені сонечка,

               З тих пір,коли вперше з*явилась на світ.

Внучатко моє,ангелочок небесний

Довгожданне створіння,пташенятко моє.

Ти ранню весну нам ще взимку принесло,

Як добре, дитино,що ти у нас є. (внучці Олечці)

 

   Твори Ольга Василівни багато разів друкувалися в районній газеті «Зоря» та в книжках Валерія Войтовича «Степанський край. Історія та культура» та «Пересопниця. Рівненський край: історія та культура».

   В 2013 році вийшла у світ книга Ольги Милашевської «Від серця промені». Коли відкриваєш цю невеличку збірку поезій «Від серця промені», то враження незвичайне, серденько дійсно повниться теплом рідного Полісся з його розкішними луками, дзюркотінням весняних струмків, п’янким запахом акації та піднесеними до неба лелечими гніздами. ЇЇ рядки сповнені радістю буття і смутком за втраченим, променяться оптимізмом і віддають щемним болем. В них розкрито роздуми про долю села наших духовних витоків.

 

    

Саме для того, щоб познайомити наших юних читачів з цією прекрасною людиною та її творами, ми запросили Ольгу Василівну до бібліотеки. В цей день зібралися не тільки юні шанувальники рідного слова, а й колеги по роботі нашої талановитої землячки. Діти з превеликим задоволенням декламували вірші поетеси та дарували їй пісні. Та коли вона сама читала свої вірші, то ніхто з присутніх не стримував сліз та емоцій. На закінчення Ольга Василівна подарувала присутнім свої збірочки «Від серця промені» і підписала їх бажаючим. Зустріч пройшла в дуже теплій, дружній атмосфері, яка залишить приємний слід на серці кожного. Адже недарма кажуть, що зустріч з новою книгою – це подія, зустріч з неординарною людиною, автором – це свято.